Монографію присвячено дослідженню українського театру 1920-х років, коли експеримент і пошук нових сценічних форм стали основною ознакою творення театрального мистецтва. Відтворюючи тогочасний суспільно-політичний і культурний контекст авторка представляє діяльність численних театральних колективів як з боку естетичного, так і соціально-етичного. На основі широкої джерельної бази, а саме архівних матеріалів, публікацій преси, мемуарних свідчень та наукових розвідок у монографії ретельно досліджуються реалії тогочасного театрального життя, вводиться у науковий обіг велика кількість нових фактів та імен. Зокрема увага дослідниці зосереджена на творчості українських режисерів-новаторів Марка Терещенка, Фауста Лопатинського, Гната Ігнатовича, Леся Курбаса та українському періоді діяльності Бориса Ґлаголіна й Ігоря Терентьєва. Зроблені у роботі фундаментальні узагальнення і висновки є принциповими для розуміння культурно-мистецьких процесів в Україні 1920-х років.
