Отямившись у лікарняній палаті, заново зібраний і зшитий докупи чоловік зустрічає жінку, що зве себе його дружиною і вкладає йому в голову історії про його життя, сім’ю, покликання. Але нав’язані спогади все ніяк не приживаються, а пам’ять не повертається. До того ж тут іще з’являються Григорій Сковорода, Йоган-Георг Пінзель, Віктор Домонтович і зникле озеро Амадока, і їхня роль стає зрозумілою, якщо увійти в густе плетиво слів, у якому спочатку важко розібрати, де вигадка, а де правда; проте згодом каламутна вода відступає й оприявлює усі важливі сенси. Авторка підходить до теми пам"яті з цікавого боку. Зводячи в один великий текст три важливі сюжетні й часові лінії — Голокост, Розстріляне Відродження, Російсько-Українська війна на Сході, — вона запитує: А хто є носіями пам’яті? Хто нам передає цю пам’ять? А чиєю насправді ця пам’ять є? (УІК)
Понівечений до невпізнаваности в одній із гарячих точок на Сході України, герой роману «Амадока» тільки дивом залишився живим. Це сумнівна втіха, оскільки важкі травми призвели до повної втрати пам’яти: чоловік не пам’ятає ні свого імени, ні звідки походить, не пригадує жодної близької людини, жодного фрагмента свого попереднього життя. Таким його і віднаходить жінка, любов і терпіння якої здатні творити дива: сягати найглибших пластів забуття і спогадів, поєднувати розрізнені клапті понівеченої свідомости, зшивати докупи спільну історію.