В літературі двадцятого століття Дмитру Павличку судилося стати засновником посттоталітарної літератури в Україні, предтечею шістдесятництва, одним з найяскравіших речників української національної ідеї та українського державотворення.
Дмитро Пилипчук:
«Осягаючи параметри Павличкової творчості і його поетичний всесвіт, мимоволі пригадуєш його восьмивірш, де автор на підсвідомому рівні означує масштаб власної творчої особистості: «Я думаю про світ. Ловлю сигнали./Якогось мозку дальнього. Мовчіть./ Біля Землі ви трошки політали,/А я лечу за грань тисячоліть./ Ваш океан ‑ блакитна калабаня,/ Туди-сюди перелетів ‑ і вже./ А я спізнав Гомера й Цюй Юаня,/ Мій простір ‑ час. Мене він береже».
Найголовнішою і найдорожчою темою Дмитра Павличка і суттю всього поетового життя завжди була й залишається Україна».
Іван Дзюба:
«Один із головних рушіїв Павличкового поетичного руху ‑ це почуття національної справедливості. Саме воно, бувши, в свою чергу, складником ширшого почуття ‑ правди, надає особливого, «павличківського» характеру мотивам патріотизму, національної гідності. Це патріотизм самооборони й самоствердження, а не експансивної гордині чи екзальтованого месіанізму. Поет не хоче для своєї нації більшого, ніж для інших, але він обстоює її право на буття серед інших».
