Вовчанська, Василина. Погар чорниць [Текст] : проза / В. Вовчанська. — Тернопіль : Золота Пектораль, 2019. — 104 с.
До Закарпаття у мене особливий пієтет, особливо ж до літератури тамтешніх письменників. А ще – після прочитання роману-колажу Дмитра Кешелі «Родаки». Це таке колоритне мовне багатство, що годі! Тож коли взяла до рук першу прозову книгу тернопільської поетеси Василини Вовчанської «Погар чорниць» (Золота пектораль) і на першій сторінці, у другому абзаці, прочитала слово «Маріка», у мене всередині щось як тенькнуло: я відразу ж поринула у світ читання. Забігаючи наперед додам, авторка родом із Рахівського району Закарпатської області. З перших сторінок впізнаю вразливу і надчутливу душу авторки: «Ридаючи, я стала на коліна, щоб випросити у Господа прощення. Молилася за цю дівчину, за її мрію, відтак сиділа і довго дивилась у далечінь. Мені хотілося кричати на повні груди і вкласти у крик усю міць світу, а потім ридати, мовчати…» («Мрія»). Чи багато з нас є таких, які щодня і щомиті перебувають у подячному стані за руки (відчуваємо світ на дотик), за ноги (можемо вільно пересуватися і ні від кого не залежати), за очі (можемо щосекунди насолоджуватися красою довколишнього світу), за вуха (а ще – чути неймовірні чарункові піснеспіви птахів, політ бджілки, голоси дітей, батьків, зрештою, всенького світу). Ви ніколи не замислювалися над тим, що можна не відчувати на запах п’янкі квіткові аромати, як в саду цвіте липа, запах смаженої картоплі тощо. Я знала такого чоловіка – це був мій батько. Пізнавати світ через запах (аромати) – це теж Господній дар.
До Закарпаття у мене особливий пієтет, особливо ж до літератури тамтешніх письменників. А ще – після прочитання роману-колажу Дмитра Кешелі «Родаки». Це таке колоритне мовне багатство, що годі! Тож коли взяла до рук першу прозову книгу тернопільської поетеси Василини Вовчанської «Погар чорниць» (Золота пектораль) і на першій сторінці, у другому абзаці, прочитала слово «Маріка», у мене всередині щось як тенькнуло: я відразу ж поринула у світ читання. Забігаючи наперед додам, авторка родом із Рахівського району Закарпатської області. З перших сторінок впізнаю вразливу і надчутливу душу авторки: «Ридаючи, я стала на коліна, щоб випросити у Господа прощення. Молилася за цю дівчину, за її мрію, відтак сиділа і довго дивилась у далечінь. Мені хотілося кричати на повні груди і вкласти у крик усю міць світу, а потім ридати, мовчати…» («Мрія»). Чи багато з нас є таких, які щодня і щомиті перебувають у подячному стані за руки (відчуваємо світ на дотик), за ноги (можемо вільно пересуватися і ні від кого не залежати), за очі (можемо щосекунди насолоджуватися красою довколишнього світу), за вуха (а ще – чути неймовірні чарункові піснеспіви птахів, політ бджілки, голоси дітей, батьків, зрештою, всенького світу). Ви ніколи не замислювалися над тим, що можна не відчувати на запах п’янкі квіткові аромати, як в саду цвіте липа, запах смаженої картоплі тощо. Я знала такого чоловіка – це був мій батько. Пізнавати світ через запах (аромати) – це теж Господній дар.
