У цій повісті український кінорежисер згадує своє дитинство й змальовує все з перспективи малого хлопчика: і побут, і родина, і односельці в гіперболізованих описах виглядають комічними. Та все це герой ніжно любить, тому навіть портрети п’яного батька чи прабабці, що кляне все навколо, виглядають радше по-доброму іронічними, ніж сатиричними. Олександр Довженко використовує в якості оповідача дитину, цей прийом пізніше використають у прозі Гарпер Лі й Емма Доног'ю — наївний і щирий наратор, якому не можеш не вірити. Стає особливо цікаво, коли Довженко починає мислити про релігію, знову ж, наповнюючи ці філософствування гумором і прямодушністю, на яку здатна лише дитина.
