Енді Воргол постає на двох блоках миттєвих фотографій. Ось він - той, хто з незграбного підлітка став нью-йоркською знаменитістю. Виглядає шикарно - сивий, у чорних окулярах. Камера робить автоматичні знімки, а Воргол бавиться: підкручує стільця то вгору, то вниз, позує. Він не дає нам увійти в близький контакт: на шести фото ховається за великими чорними окулярами, а коли й знімає їх, то прикриває лице рукою або дивиться вбік, за межі кадру.
Цей автопортрет - радикальний витвір мистецтва, пройнятий духом поп-культури. Скориставшись фотокіоском - автоматом, що робить дешеві фото ("чотири за четвертак"),
такі стоять на станціях метро та в торгових центрах, - Воргол знаходить красу в одноразовому: напруженість майже квадратних кадрів, послідовність застиглих поз, що відтврює розгортання дії в часі.
Воргол не обіцяє нам чогось більшого, ніж може дати фотокіоск: "Хочете знати все про Енді Воргола - просто гляньте на поверхню моїх робіт, моїх фільмів, мене самого: це і є я. За цим більше нічого не стоїть". І все ж ота глянцева поверхня провокує. Багато хто називає Воргола дзеркалом: він відображає - з високою роздільною здатністю - порожнечу сучасного суспільства.
