Автор книжки розповідає про «справжнє» життя підлітків без комп’ютера. Саме таке влаштували батьки Владика, головного героя цієї книжки, відправивши його на канікули до родичів у село. «У заслання. На каторгу. Без Інтернета й комп’ютера». – так думає Владик. Проте він навіть не сподівався, що його життя так круто зміниться: він матиме справжніх і надійних друзів, а не віртуальних, стане активним членом команди, відповідальним, готовим допомогти. Перший, з ким познайомився Владик, був Віктор на прізвище Квітка, якого всі називали Квітиком. Він був «на власному транспорті». Але Владик не одразу навіть збагнув це і «йому було незручно й шкода до сліз, що ось цей хлопець, із яким так легко й просто говорити про все на світі, прикутий до крісла якоюсь невідомою хворобою. Це здавалося жахливо несправедливим». Квітик з дитинства хворів на ДЦП. Але намагався ні в чому не відставати від хлопців. Його друзями були: «геніальний винахідник» Мирчик, спортсмен Бодя, малий Андрійко, нерозлучні друзі Сір і Сашко, а тепер і Владик, який став Славком. Квітик вчився краще за всіх, але ніколи не задавався і допомагав іншим. «Коли грали в футбол, був арбітром, і плавав, і в водяного квача грав, взагалі був душею компанії». Хлопець пам’ятав настанову лікаря – не жаліти себе і тренуватися до сьомого поту. А коли побачив по телевізору передачу про те, що такі як він діти виліковувалися катаючись на конях, найбільшою мрією Квітика стало також навчитися ходити. Про це він розповів Мирчику, який «до всього підходить по-науковому». Хлопець і в район з’їздив, і знайшов різну інформацію та спеціальний фільм про цю іпотерапію. І компанія друзів таємно від дорослих почала справжнє лікування Квітика. І кінь для цього підходящий знайшовся – спокійний довгожитель Михайло Іванович. Чи ж вдасться хлопцям допомогти другові?
