Визнана поетка й перекладачка, Катерина Калитко набагато рідше виступає в ролі прозової авторки. «Земля Загублених» — її друга прозова збірка з підзаголовком: «Маленькі страшні казки». Нехай цей підзаголовок не вводить читача в оману: якщо це казки, то таки для дорослих, а лякають вони радше не окремими подіями, а метафорами, до яких «далекі» й «вигадані» події доростають у голові читачів та читачок, які порівнюють фантастичний світ Землі Загублених із реальним. Власне, якщо це казки, то таки казки у своєму первісному вигляді: казки без настанови до виховання, без розмежування на однозначно добрих і злих персонажів. Казки, які часто жорстокі не тільки до другорядних персонажів, а й до центральних, із якими, здавалося б, «нічого справді страшного не мало би статися». Їхня авторка стала 2017 року лауреаткою не лише «Книги ВВС», але й Літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського. (УІК)
Земля Загублених щодня дрейфує морями альтернативної географії строго паралельно із нашою щоденною, звичною географією. Земля Загублених виникла для того, щоб надто інші люди, витіснені з «нормального» світу, мали куди піти. Виросла з потреби в укритті та оперті. Вона перероджується і розростається щоразу, коли черговий інакший переживає свою відкинутість, і тому постійно оточена водою, як ембріон. Тому й усі неймовірно різні люди цього малого світу — так чи інакше родичі, так чи інакше повторюють долі одне одного. Ця книжка в ритмі дихання — про них. Кожна історія — як міст через воду, щоб пройти і навчитися дихати в унісон з іншими.
