У віршах Ліни Петляк багато літа, сонця і світла. Та не тільки в ландшафтному, а й у образному сенсі. Кожен поет зліплений зі свого «тіста», якщо він претендує на справжність і творчу індивідуальність. Ліна зліплена зі світанкового «тіста» сонячних променів. Справжнім у творчості стає той, хто «ліпить» своє творіння з того тіста, з якого сам «зліплений». Тобто неможливо претендувати на нефальшивість, нештучність і неповторність, якщо не твориш із того і про те, чим сам живеш — милуєшся, вслухаєшся, носиш на устах серця.
До речі, серця і душі у віршах поетки теж багато, бо світло завжди там, де серце, воно проходить крізь нього, як крізь вушко голки, вістрям якої є перо, і «вишиває» — творить.
