За романами «золотої письменниці» Люко Дашвар складають уявлення про сучасну українську масову літературу: ці тексти можна ненавидіти — і ними можна зачитуватися, що, власне, і роблять тисячі пересічних громадян(ок). Карколомні сюжети, що балансують на межі здорового глузду, проста (часом до вульгарної) розмовна мова, шалені любовні пристрасті, огидні зради, брехня, заздрість і кримінальні злочини на тлі вишневих садків — усе це міцно закорінилося в сучукрліті завдяки роману «Село не люди». Розповідь про маленьке центральноукраїнське село Шанівку (геть позбавлене ідилічного чи героїчного флеру), що було знищене волею вищих сил за гріхи, суттєво підважила ще народницький образ прекраснодушної провінції та змусила багато сердець завмерти від усвідомлення глибини людської ницості. (УІК)
У селі все про всіх знають. Нічого не приховаєш. Тим більше – палку пристрасть дівчини-школярки Катерини до одруженого чоловіка Романа, батька її однокласника Олександра. Але невдовзі хлопець гине. У його трагічній смерті звинувачують Катю. Дівчина страждає. Та біда одна не ходить...
Всевишній знає правду і не покине невинну душу на поталу юрбі.
